• Головна
  • “Я розумію, що повертатись просто нікуди” - як переселенка з Купʼянська у Чернівцях заново будує своє життя
17:09, 19 липня 2023 р.

“Я розумію, що повертатись просто нікуди” - як переселенка з Купʼянська у Чернівцях заново будує своє життя

“Я розумію, що повертатись просто нікуди” - як переселенка з Купʼянська у Чернівцях заново будує своє життя

Українці вчаться жити в умовах повномасштабної війни і починати все спочатку. Здається, таких історій вже розказано тисячі. Але від того, скільки вже існує таких історій, вони не стають менш болючими та унікальними. Адже кожна доля - це окремий всесвіт у вирі війни.

Як це - скласти все життя у пару сумок, поїхати у невідомість, почати життя з нуля у незнайомому місці, де ти нікого не знаєш і нічого не маєш? Як розставатися з тим, у що ти багато років вкладав сили, життя та гроші? Українці добре на цьому знаються. 

Хтось скаже: цим зараз нікого не здивуєш. І якоюсь мірою матиме рацію. Але цілісна історія війни, в якій Україна відстоює своє право на існування, як раз і складається з маленьких історій її громадян.

Тому хочемо розповісти про переселенку з Купʼянська, що на Харківщині. Вона евакуювалася до Чернівців. Тут жінка влаштувалася на роботу, сенс якої - допомагати людям, які цього найбільше потребують.

Вікторія Заможникова - з Куп'янська Харківської області.

Звідти до Чернівців вона виїхала понад рік тому. На момент початку повномасштабної війни Вікторія була в Києві з двома дітьми.

Бо старші її діти, донька і син, навчаються в Київському університеті. А двоє середніх дітей, теж донька і син, були з чоловіком у Купʼянську. 

Там російська окупація почалася відразу вже 25-26 лютого 2022 року. Жінка згадує: 24 лютого росіяни вже були близько від міста, а 26 лютого стало точно відомо, що міська влада “здала” місто. Діти, які залишалися з батьком, були до серпня в окупації, а потім мати їх забрала до себе у Чернівці. 

“26-го вже було відомо, що мер здав місто. Але вони (прим. авт. росіяни) вже під містом були 24-го, тоді вже там не було ні поліції, нікого. 25-го вийшли мисливці з рушницями, їх закидали газом і все. Їхнього главу Маслія одразу забрали, і про нього досі нічого не відомо”

Отже перші два тижні повномасштабного вторгнення Вікторія була в Києві. Вона досі чітко памʼятає ранок 24 лютого. В її найстаршої доньки повинна була розпочатися практика за фахом - у сфері готельно-ресторанного бізнесу. Тому донька встала рано, близько пів на п'яту. А жінка прокинулась одночасно з нею. 

“Я була в ванні, чую, що щось гупнуло, щось впало чи що. Я кажу, Маш, що там в тебе? Вона: та нє, я думала, то в тебе щось впало. А потім вже почалося. 

Ми тоді були в Голосіївському районі. Там з однієї сторони Ірпінь, а з іншої - Вишневий. Ми чули все з двох сторін. І тоді нам сказали, що в Ірпені був такий випадок, що ЖК оточили і тримали в облозі, і люди почали виходити за водою чи ще за чимось, і їх розстрілювали”

У ті два тижні, що Вікторія провела в столиці, Київ був незвично порожній і зовсім не схожий на себе. У магазинах - порожні полки. Десь якісь товари завозили, але люди все швидко розбирали. Дехто ділився з іншими тим, що купив, дехто забирав усе собі. 

В один з днів Вікторія разом з донькою ішла столицею, аби дізнатись на вокзалі, чим можна виїхати. Центральні станції метро були закриті. Аж раптом зупинилося авто, водій спитав: 

- Вам куди? 

- На вокзал.

- Сідайте, я вас підвезу, нічого не треба. 

Чоловік довіз, висадив і поїхав. Цей випадок став краплиною світла в похмурій порожнечі столиці.

Історія про випадок в Ірпені в купі з гучними “прильотами” змусили родину більше не відкладати питання евакуації. 

Коли постало питання, куди їхати, жінка спочатку подумала про Львів. Але на той момент там і там вже було багато переселенців. Так сталося, що разом з жінкою була знайома, в якої син був у Чернівцях. Тому фактично після його поради жінка наважилась вирушити на Буковину.

9 березня вони вже були у Чернівцях. Місто в порівнянні з Києвом було дуже контрастним - багато людей, багато машин, приїжджих зустрічає великий банер “Рускій воєнний корабль іді на**й”. Все працювало, магазини були відкриті. Вікторію і її дітей це спочатку шокувало.

Спочатку жили в дитячому садочку. На другу ніч пролунала повітряна тривога, і сімʼя вже за відпрацьованою звичкою зірвалася з місця, аби попрямувати до укриття. Спустилися на перший поверх, а виявилося, що тут люди не ховаються. 

“Ми наступного дня спитали у директорки, куди ховатись? А вона каже, та у нас там є десь підвал, але ми вже не ховаємось. То ми спочатку виходили просто в коридор, а потім вже і ми це лишили”

А далі настав період адаптації. Він був найскладнішим - каже Вікторія. Жінка була розгублена і перебувала у стані прострації. Тут сімʼя одразу отримала допомогу. Очікували спочатку, що будуть у Чернівцях кілька тижнів, максимум - місяць, але вийшло зовсім інакше. 

“Питали: а що вам треба? Та що дасте. Бо ми не знали, що нам треба”

Ще якийсь час сімʼя перебувала в стані очікування, що ну от все закінчиться - і можна буде повернутись додому. Спочатку очікували, що так буде наприкінці весни, потім - влітку. А восени радісною несподіванкою стала звістка про деокупацію Купʼянська

“Дуже сильний момент підйому був, коли Куп'янськ звільнили, у вересні. І ти думаєш: ого, невже, на Новий рік, вдома, ура, все, ми зустрінемося”

Вже в листопаді Вікторія вперше з початку повномасштабного вторгнення повернулася у рідний Купʼянськ. Але зрозуміла, що поки що повернутись туди на постійне проживання не зможе.

“Приїхали, там батько. То сидимо з ним, розмовляємо. Бах, бах. І він сидить з моєю мачухою, розмовляють. Я кажу: ви чули? А вони: так, та то далеко. То далеко, то нещадно. А потім вночі вибух розбудив, а вони сплять. До цього звикаєш. Але вони потім звідти виїхали, бо були прольоти”

Після короткого візиту додому жінка повернулась у Чернівці і продовжила тут облаштовувати своє життя. Каже, що потреби її не надто змінилися, бо є що поїсти, є дах над головою, є робота. Саме тут Вікторія почала потроху переходити на українську.

Активніше спілкуватись українською жінка почала, коли стала працювати в “Карітас Чернівці”. На перших етапах українська чергувалася із суржиком, але з часом говорити ставало все простіше.

Спочатку, із серпня 2022 року, Вікторія була в Карітасі волонтером - допомагала пакувати пакунки, що видавалися переселенцям, потім допомагала роздавати гарячі обіди. Якось жінку запросили допомогти з реєстрацією в школі волонтерів. Там вона почула, що буде новий проєкт - догляд удома. 

“Я сама медична сестра, я підійшла просто, кажу, якщо потрібно буде там допомога, то звертайтеся. Мені подзвонили, сказали, приїдьте. Я прийшла, в нас була співбесіда вже по зуму з Карітасом України. І там мене запитали, яку ви зарплату хочете. Я так не пойняла спочатку. А потім мені кажуть, та ми на роботу вас беремо”

Так Вікторія і почала працювати в “Карітас Чернівці”. Зізнається, що звикнути до нового міста і соціалізуватися допомогла саме робота і те, що жінка ніколи не сиділа на місці. Спочатку порятунком було волонтерство в “Карітасі” і допомога іншим волонтерам, а вже потім - офіційна робота. 

Так поступово життя набувало стабільності. З дитячого садочка Вікторія з дітьми переїхала до модульного містечка для переселенців, яке у Чернівцях офіційно відкрили у квітні 2023 року.

Для того, щоб отримати в цьому містечку житло, Вікторія ставала у чергу, писала заяву. Її розглянули, і 2 квітня жінку разом з дітьми поселили у нове житло. Вікторія отримала дві кімнати - на себе і чотирьох дітей. 

“Взагалі ми там дуже дружньо живемо, ми майже всі з одного садочка. Допомагаємо одне одному, якщо що. Якось так, всі разом”

Та попри те, що у новому місті життя більш-менш стабілізувалося, жінка продовжує слідкувати за новинами у рідному Купʼянську. Якщо одразу після деокупації Купʼянська жінка думала про повернення туди, то зараз вже не так впевнена.  Бо інфраструктури немає, місто обстрілюють, та й загалом ситуація там ще не надто безпечна.

“Хто зна, що там буде? Бо зараз там дуже гаряче. І дуже багато мародерства. Хотілося б, звісно, після перемоги повернутися додому, але я розумію, що там повертатися просто нікуди”

Тут Вікторію тримає робота в “Карітас”, колектив якого став для неї другою сімʼєю. Та й старша донька працює за фахом у ресторані. А молодші діти з вересня підуть в одну з місцевих шкіл, щоб навчатись очно. Тож життя триває, і війна його не спинить.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Слов'янськ #новини Слов'янська #Донецька область #Чернівці #новини Чернівців #новини Буковини #війна в Україні #війна з росією #переселенці #ВПО #Карітас
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
live comments feed...